Being a writer costs more than people think. It’s the hours you could spend with family. The laundry you’ll do tomorrow. The dinner you forget to eat because you’re stuck in one stubborn scene.
It’s realizing your book might be read by a handful of people — your family, a few strangers who stumbled across your page — and that’s it. It’s knowing your writing isn’t perfect, but still trying, learning something new with every sentence you rewrite.
And still, we do it. Because somewhere between the frustration and the flow, between the silence and the spark, there’s a moment when the story breathes — and that makes it all worth it.
Maybe that’s the whole point: we write because we love the process. Otherwise, there would be no writers left.
Ціна бути письменником
Бути письменником — це дорожче, ніж здається. Це години, які ти міг би провести з родиною. Прання, яке ти зробиш завтра. Вечеря, про яку ти забудеш, бо застряг у впертій сцені.
Це усвідомлення, що твою книгу, можливо, прочитають кілька людей — твоя сім’я та кілька випадкових читачів, що натрапили на твою сторінку. Це розуміння, що пишеш неідеально, але все одно прагнеш і вчишся — з кожним реченням.
І все ж — ми пишемо. Бо десь між розчаруванням і натхненням, між тишею й іскрою є момент, коли історія оживає — і заради нього все це варто пережити.
Мабуть, у цьому й сенс: Ми пишемо, бо любимо сам процес. Інакше письменників би просто не існувало.
⚠️ Spoiler alert: This post contains plot details from Chimera and its sequels.
It all started with an image in my head. No clear idea, just a scene — a boy in a car crash on an empty, icy road. He saw something… he just can’t remember what. Back then, I didn’t know who they were, what their names were, or that this moment would eventually evolve into the scene of James Bristol’s death — one of the central characters in this story. I was just writing down whatever came into my mind, without thinking about plot or logic. But over time, these thoughts became more persistent. And so I had to keep writing them down.
Naming the characters wasn’t easy either. I think only Martin L’Automne and the Council of Five gave me no trouble with their personalities. The rest? They made me sweat. Eleanor and James came to me much later — they had completely different names at the beginning. But Francis was the hardest. I spent a lot of time shaping his face, choosing his name, figuring out how he thinks, how he speaks — and nothing ever felt quite right. Still, I knew he mattered. I had to find a place for him in the story.
The first completed version was called Stone Heart. It was a small story about a lonely boy searching for himself. I wasn’t planning on a sequel, didn’t expect it to grow into anything bigger. But when I wrote the final lines, I realized there were too many unanswered questions. What happens to them next? And who has James truly become?
Eventually, the answer came. Strangely simple: He became someone who carries every aspect of magic within himself — Light, Darkness, and Shadow. That’s why he’s so powerful. That’s why everyone is afraid of him. He’s not just a mage. He’s a Chimera. And once that clicked, the puzzle began to take shape more quickly. But where did the idea of the Chimera even come from?
As a child, I was obsessed with Greek mythology. That’s where I first learned about the Chimera — a strange creature made from different beasts, with fire burning inside. It was powerful, near-immortal, mysterious — everything I craved. There was something unsettling and yet oddly familiar in its image. The idea of contradiction, of conflict embedded in one’s very nature, struck a deep chord I didn’t fully understand at the time.
Then it all became clear: If James was that Chimera — a one-of-a-kind being no one had seen for centuries — then someone had to create him. Someone stronger. Someone pulling the strings. That’s how Typhon appeared — the father of the Chimera, the father of all dark creatures. He had always been lurking in the shadows, it seemed, waiting for me to notice him. And with him came everything else — images, horrors, and ideas that had been shapeless for far too long.
When I finished the first draft of Typhon, the second book, the structure of the whole story finally came into focus. I could see where it was headed, how it should end. Now I’m working on the second draft of the third and final book. And while the road has been long, I’m no longer in a rush to finish. What I truly want now is to walk that last stretch of the journey with my characters — and discover how they’ll make it to the end.
So how did it all begin? Looking back, I think I was missing that sense of mystery in my own steady, predictable life — and maybe that’s why, step by step, I kept turning James into a magician, deeper and deeper into his world. I didn’t always know what I was doing. Often I wrote blindly, rewriting and rewriting again. But now, when I look back, I see that none of it was random. And maybe… that’s reason enough to keep going.
~~~
Чому саме «Хімера» — і з чого все почалося
⚠️ Спойлер-алерт: цей допис містить подробиці сюжету «Хімери» та її продовжень.
Все почалося з образу в голові. Жодної чіткої ідеї, лише картина – хлопець, що потрапив в автомобільну аварію на пустій зледенілій трасі; він бачив щось, тільки не може згадати що саме. Тоді я ще не знала, хто вони, як їх звати, і що ця сцена згодом еволюціонує в сцену смерті Джеймса Брістоула – одного з головних героїв цієї історії. Я просто записувала все, що з’являлося в уяві, не думаючи ні про сюжет, ні про логіку. Але з часом ці думки стали наполегливішими. І тоді довелося їх записувати.
З іменами теж вийшло непросто. Гадаю, тільки Мартін Лютом і Рада П’яти не зробили мені проблем з їх особистостями. З іншими ж довелося спітніти. Елінор і Джеймс прийшли до мене ще пізніше – на початку їхні імена були зовсім іншими. А от із Френсісом я провела багато часу обираючи йому обличчя і ім’я: довго не могла визначити, яким він має бути, як говорить, як мислить, все здавалося не тим. Але відчувала – він важливий. І йому треба дати місце в цій історії.
Тож, перший завершений варіант називався «Кам’яне серце». Це була маленька історія про самотнього хлопця, який шукає себе. Я не планувала продовження, не думала, що з цього щось виросте. Але коли дописала фінал, залишилося занадто багато запитань. Що з ними буде далі? І ким насправді став Джеймс?
Зрештою відповідь з’явилася. Несподівано проста: він став тим, хто вміщує в собі всі аспекти магії – Світло, Темряву й Тіні. Саме тому він такий сильний. Саме тому від нього всі тікають. Він не просто маг. Він – Хімера. Після цього пазл почав складатися швидше. Але де взялася та Хімера?
В дитинстві я дуже любила читати міфи Стародавньої Греції. І саме тоді вперше дізналася про хімеру – дивну істоту з тілом кількох звірів і вогнем всередині. Вона сильна, майже безсмертна, загадкова і це саме те що мені було потрібне. В самому її образі було щось тривожне і щось знайоме водночас. Ідея поєднання протилежностей, конфлікту в самій своїй природі, чіплялася за мене сильніше і глибше, ніж я усвідомлювала на той час.
А потім стало ясно: якщо Джеймс – та сама хімера, виняткове створіння, про яке не чули сторіччями, то хтось мав створити його. Хтось сильніший. Той, хто тягне за нитки. Так з’явився Тифон – батько Хімери, батько всіх створінь темряви. Він ніби завжди був десь у тіні, просто чекав, поки я його помічу. І разом із ним прийшло багато іншого – образів, жахів, ідей, які довго не мали форми.
Коли я завершила першу чернетку «Тифона», другої книги, структура всієї історії нарешті стала зрозумілою. Я побачила, куди вона веде, яким буде фінал. Зараз я працюю над другою чернеткою третьої – завершальної – частини. І хоча шлях був довгий, зараз мені цікаво не стільки завершити, скільки дізнатися разом із героями, як саме вони пройдуть цей останній відрізок.
Тож як все почалося? Я часто думаю, що тоді мені вкрай не вистачало тієї загадковості, тих містерій у власному сталому житті – і, мабуть, саме тому я так наполегливо, крок за кроком, перетворювала Джеймса на чарівника і поглиблювалася в його життя. Я не завжди знала, що роблю. Часто – писала навпомацки і переписувала, переписувала. Але зараз, коли оглядаюся назад, бачу: все склалося не просто так. І, мабуть, це вже непогана причина продовжувати.
Inspiration is a mysterious thing, isn’t it? We often wait for it like it’s some magical force that will strike suddenly, filling our minds with brilliant ideas and our hands with unstoppable energy. But here’s the truth: waiting for inspiration is a luxury we can’t afford.
Inspiration isn’t something you find—it’s something you cultivate. It’s not about sitting idly by, hoping for a spark. It’s about showing up every single day, ready to put in the work, even when the creative well feels dry.
Here’s what I’ve learned:
Discipline fuels creativity – Write, draw, or create every day, even if it feels forced. Often, the act of working sparks the inspiration you’ve been waiting for. And if you feel completely stuck, go back to what you created yesterday. Re-reading, tweaking, or editing it might reignite your ideas and help you move forward, inspired by what you’ve already accomplished.
Find beauty in the mundane – Inspiration doesn’t always come from grand, life-changing moments. It’s in the way light falls across a table, the rhythm of your footsteps, or the view from your car’s rear window.
Stay curious – Read widely, explore new places, or dive into a topic you’ve never considered before. Curiosity is the birthplace of ideas.
Embrace imperfection – Not every creation will be a masterpiece, and that’s okay. The key is to keep moving forward, learning, and growing along the way. This was one of the hardest truths I had to face: I will never be perfect, and neither will my projects. But we exist—and that’s enough.
Inspiration isn’t a destination; it’s a practice. It’s about seeing the world with fresh eyes and putting in the effort, no matter what.
So, if you’re “looking for inspiration,” stop waiting and start working. The muse often shows up when you do.
What inspires you? Share your thoughts in the comments—I’d love to hear them!
P. S. A long time ago, I heard a phrase that inspires me since: “A writer is someone who writes.” So, keep writing.
~~~
Натхнення – загадкова річ, чи не так? Ми часто чекаємо на нього, як на магічну силу, яка раптом вдарить, наповнюючи наш розум блискучими ідеями, а руки – невгамовною енергією. Але ось правда: чекати на натхнення – це розкіш, яку ми не можемо собі дозволити.
Натхнення – це не те, що знаходять, а те, що вирощують. Це не про те, щоб сидіти склавши руки й чекати на іскру. Це про те, щоб щодня з’являтися до роботи, навіть коли здається, що творча криниця пересохла.
Ось що я зрозуміла:
Дисципліна живить креативність – Пишіть, малюйте чи творіть щодня, навіть якщо це здається вимушеним. Часто саме процес роботи запалює ту іскру, на яку ви чекали. І якщо здається, що ви зовсім не можете писати, просто поверніться до того, що створили вчора. Перечитування, редагування або доповнення може надихнути вас продовжити, спираючись на те, що ви вже зробили.
Знаходьте красу в повсякденному – Натхнення не завжди приходить із великих, переломних моментів. Воно у тому, як світло падає на стіл, у ритмі ваших кроків або у краєвиді, що відкривається через заднє вікно вашого авто.
Будьте допитливими – Читайте різноманітну літературу, відкривайте нові місця або занурюйтесь у тему, про яку раніше не думали. Допитливість народжує ідеї.
Приймайте недосконалість – Не кожен витвір буде шедевром, і це нормально. Головне – рухатися вперед, вчитися і зростати. Це була одна з найважчих істин, які я зрозуміла: я ніколи не буду ідеальною, і мої проєкти також. Але ми існуємо – і цього достатньо.
Натхнення – це не пункт призначення; це практика. Це про те, щоб бачити світ свіжими очима й докладати зусиль, незважаючи ні на що.
Тож, якщо ви «шукаєте натхнення», перестаньте чекати й почніть діяти. Музи з’являються тоді, коли ви працюєте.
Що надихає вас? Поділіться своїми думками у коментарях – мені буде цікаво дізнатися вашу історію!
P. S. Колись давно почула фразу, яка надихає мене щодня. “Письменник – це той, хто пише”. Тож, пишіть.
Gemella 