Tag: #fantasywriter

A bit of lore: Who runs the magical world of Drakaine?

gemellablogLeave a comment

Now that another chapter of Drakaine has been published, I thought it would be fun to talk a little about the Council of Five and how it came to exist in the first place. 😊

It all started with something much simpler: the original Magical Council.

Centuries ago, a group of wizards created it with a rather noble goal in mind: to prevent wars between magical races and to stop anyone from revealing the existence of the magical world to ordinary humans. In other words, to make sure nobody suddenly decided to fight with the Inquisition.

At first, everything was pretty straightforward. Wizards told everyone else what they could and couldn’t do. Simple.

But over time, the Council evolved into a huge international organization with its own rules, laws, internal politics, and endless power struggles.

That’s the form it carried into the modern era. And here’s the funny part: for centuries, absolutely nothing changed. Nothing at all.

And it probably would have stayed that way if not for one wizard.

Terence Barton, the former Head of the Council in the United States.

Barton understood that the magical world had long since stopped belonging exclusively to wizards. He gradually began bringing other races into the Council and eventually managed to pass a law allowing new members to join its ranks.

That’s how druids, gargoyles, liches, night werewolves, and different branches of magic, including dark mages and necromancers, became part of the system.

At the time, this was unheard of. It sparked endless debates, but surprisingly… it worked. People slowly began to trust the Council more.

  • The new structure was built around three major factions: Light, Shadow, and Darkness. The idea was simple: no single side should ever hold absolute power.
  • Each regional Council has an Upper (Inner) Circle consisting of six members (two representatives from each faction: one senior and one junior Keeper) plus a Head whose vote often becomes the deciding one.
  • Above them stands the Conclave – a gathering of all senior Guardians and Heads of every regional division. This is where major issues are discussed before being put to a global vote.
  • There are currently five divisions: North America, South America, Nepal, East Asia, and Australia & Oceania. There used to be a European division as well, but it no longer exists.
  • Every active Council member also carries a seal that represents both their membership and their origin.

Wizards and druids share a tree symbol, although with a small difference: wizards have stars in the tree’s crown, while druids have flowers. Night werewolves and vampires both carry moon symbols. Night werewolves bear a full moon, while vampires wear a crescent moon. Liches carry a skull. Gargoyles carry a lightning bolt.

And then there are those who don’t really fit into a single category, like Francis, James, or Leroy. In those cases, they receive the Council’s universal symbol: a five-leaf emblem.

I’ve always liked this system because it both unites everyone and constantly reminds them of how different they truly are.

Sounds pretty good overall, doesn’t it?

Well… there’s one small problem. The Council loves talking about balance, protection, and safety.

But in practice, it often does the exact opposite. It hates chaos, yet repeatedly creates it. It dislikes extremes, yet constantly falls into them.

That’s exactly what happened with the day werewolves. After their uprising, Barton himself was accused of conspiring with them, removed from power, and his entire project of expanding opportunities for other races was essentially frozen.

The same thing happened to the vampires many years ago. After several murders in Italy, the Council chose a mass execution of twenty vampires instead of conducting a proper investigation.

That decision had consequences. The very next night, vampire clans burned the European division to the ground. It has never been rebuilt since.

And that’s probably why the Council of Five has never been entirely good or entirely bad in my eyes. They genuinely believe they are saving the magical world.

They just happen to create even more problems along the way.

We’ll see whether they finally manage to break that cycle this time. 😊

~~~

Що ж. Раз черговий розділ Дракайни вже опубліковано, можна трохи поговорити про Раду П’яти і про те, як вона взагалі з’явилася. 😊

Насправді все починалося зі звичайної Магічної Ради.

Колись її створили чарівники з доволі благородною метою: не допустити війни між магічними расами й не дати комусь надто активно демонструвати людям існування магічного світу. Іншими словами, щоб ніхто раптом не вирішив показати інквізиції, де раки зимують.))

Спочатку все було досить просто. Маги казали всім іншим що робити, а що ні. Просто і зрозуміло. Але з часом Рада перетворилася на величезну міжнародну структуру зі своїми правилами, законами, внутрішньою політикою й боротьбою за вплив. Такою махиною вона війшла в сучасність. А в ній, уявіть, сторіччями нічого не мінялося. Зовсім. І ще довго не змінилося б, якби не один чарівник.

Теренс Бартон. Колишній Голова Ради П’яти у США.

Бартон чудово розумів, що магічний світ давно перестав бути для одних лише магів. Тому він почав поступово залучати до Ради представників інших рас. І зумів протягти закон про прийняття до Ради нових членів. Так у її лавах з’явилися друїди, горгули, личі, нічні перевертні, а також маги різних напрямків, включно з темними магами та некромантами.

Це було нечувано для того часу, викликало багато…сперечань, але спрацювало. І до Ради стали відноситися з більшою довірою. А нову структуру Рад побудували таким чином:

  • Всі поділяються на три великі фракції: Світло, Тінь і Темряву. Ідея проста: жодна зі сторін не повинна отримати абсолютну владу. Тому кількість представників збалансована в межах однієї Ради.
  • Кожна Рада має Верхнє коло: шість членів Ради (по двоє від кожної фракції – старший та молодший Хранителі) та Голова, чий голос часто стає вирішальним.
  • Над ними стоїть Конклав – велике зібрання старших Хранителів і Голів всіх світових відділень. Саме там вирішують, які питання варто виносити на загальне голосування.
  • Відділень всього п’ять: Північна Америка, Південна Америка, Непал, Східна Азія, Австралія та Океанія. Існувало ще Європейське відділення, але його було ліквідовано.
  • Всі дійсні члени Ради мають власні печатки. Вони одночасно позначають і приналежність до Ради, і походження її власника.

Щодо печаток. У магів і друїдів символом є дерево. Щоправда, вони трохи відрізняються: у магів у кроні дерева розташовані зірки, а у друїдів – квіти. У нічних перевертнів і вампірів символом став місяць. Але теж не однаковий. У нічних перевертнів – повний, а у вампірів – молодий. Личі носять печатку у вигляді черепа, а горгули – блискавки. А є й ті, кого складно віднести до якоїсь однієї категорії. Наприклад, Френсіс, або Джеймс чи Лерой. У таких випадках використовують універсальний символ Ради: п’ятилисник. Мені завжди подобалося, що ця система водночас і об’єднує всіх, і постійно нагадує, наскільки різними вони насправді є. 

Звучить в цілому непогано, правда?

От тільки є один нюанс. Рада любить говорити про баланс, захист і безпеку. Але дуже часто на практиці робить зовсім протилежне. Вона не терпить хаосу, але сама його породжує. Не любить крайнощів, але регулярно до них вдається.

Саме так сталося і з денними перевертнями. Після їхнього повстання самого Бартона звинуватили у змові з ними, усунули з посади, а його проєкт із розширення прав інших рас фактично заморозили.

Так само сталося і з вампірами багато років тому.

Після кількох вбивств в Італії Рада замість повноцінного розслідування просто проголосувала за масову страту двадцяти вампірів. І це рішення мало свої наслідки. Наступної ж ночі вампірські клани спалили Європейське відділення дотла. Відтоді його так і не наважилися відродити.

І, мабуть, саме тому Рада П’яти ніколи не була для мене однозначно хорошою чи поганою. Вони щиро вірять, що рятують магічний світ. Просто дуже часто дорогою до цієї мети ухвалюють рішення, які створюють ще більше проблем.

Подивимося, чи вийде в них розірвати це замкнене коло цього разу. 

Support, George R. R. Martin, and My Plans

gemellablogLeave a comment

A little update and a few announcements. So — “Blossoms in the Dark” is now fully available to read. Huzzah!

This story unexpectedly took much more of my time and attention than I originally planned. At some point, I realized I kept putting other projects aside because my thoughts always drifted back to Jane and Provence.

But now, after Jane and I finally came to an understanding, I can return to my other unfinished projects. First of all — “Drakaine,” the final part of the “Chimera” cycle. It still needs editing, but I’m already diving back into that world.

And now a little bit of my usual writer complaining and a lot of gratitude.

The life of a writer can be surprisingly lonely. Even when a story refuses to let you go and you practically live inside it, most of the time it’s still just you, a keyboard, a notebook, and hundreds of pages no one sees for months. Inspiration doesn’t always come easily, and support is even rarer sometimes. That’s why I’m genuinely grateful to have this blog and people here who understand how difficult it can be to write big stories.

Maybe that’s also why I’ve been thinking more and more about continuing “Ewayeen” in the form of shorter stories or novellas. Otherwise, I may end up stuck with it like George R. R. Martin… and I would really prefer to avoid that fate 😅 Writing one book for 5 or 10 years sounds impressive, but sadly I do not possess such magical resources.

So prepare yourselves, dear readers, I plan to be here much more often now. And I hope to support all of you the same way you’ve been supporting me this whole time.

Thank you for that 🤍

~~~

Підтримка, Джордж Мартін і мої плани

Трошки анонсів і новин. Отже, “Квіти в темряві” тепер можна читати повністю. Huzzah!

Так вже сталося, що ця історія зовсім несподівано забрала в мене значно більше часу й уваги, ніж я планувала. В якийсь момент я навіть помітила, що відкладаю інші проєкти, бо весь час подумки повертаюся саме до Джейн і Провансу.

Але тепер, коли ми з нею порозумілися, я маю час повернутися до своїх відкритих проектів. Насамперед, до “Дракайни” – останньої частини циклу “Хімера”. Її ще чекає редагування, але я вже знову поринаю в цей світ.

І трохи мого ниття і слів подяки. Життя письменника буває доволі самотнє. Навіть якщо історія тебе не відпускає і ти живеш в ній – найчастіше це просто ти, клавіатура, блокнот і сотні сторінок, які ніхто не бачить місяцями. Натхнення приходить не завжди, а підтримки часом ще менше. Тому я справді дуже рада, що в мене є цей блог і люди тут, які розуміють, наскільки важко писати історії.

Мабуть, саме тому я все частіше думаю, що продовження “Еваїін” буде у форматі невеликих оповідань або повістей. Бо інакше я ризикну застрягти з ним як Джорджа Мартіна… а цього я все ж хотіла б уникнути.😅 Писати книжку 5, 10 років – це круто, але я такими ресурсами не володію, на жаль.

Тож начувайтеся, любі читачі! Тепер я планую бути тут частіше. І так само підтримувати вас, як ви весь цей час підтримували мене.

Дякую вам за це! 🤍

Why “Chimera” — and How It All Began

gemellablogLeave a comment

⚠️ Spoiler alert: This post contains plot details from Chimera and its sequels.

It all started with an image in my head.
No clear idea, just a scene — a boy in a car crash on an empty, icy road. He saw something… he just can’t remember what.
Back then, I didn’t know who they were, what their names were, or that this moment would eventually evolve into the scene of James Bristol’s death — one of the central characters in this story.
I was just writing down whatever came into my mind, without thinking about plot or logic. But over time, these thoughts became more persistent. And so I had to keep writing them down.

Naming the characters wasn’t easy either.
I think only Martin L’Automne and the Council of Five gave me no trouble with their personalities.
The rest? They made me sweat.
Eleanor and James came to me much later — they had completely different names at the beginning.
But Francis was the hardest. I spent a lot of time shaping his face, choosing his name, figuring out how he thinks, how he speaks — and nothing ever felt quite right.
Still, I knew he mattered. I had to find a place for him in the story.

The first completed version was called Stone Heart.
It was a small story about a lonely boy searching for himself. I wasn’t planning on a sequel, didn’t expect it to grow into anything bigger.
But when I wrote the final lines, I realized there were too many unanswered questions.
What happens to them next?
And who has James truly become?

Eventually, the answer came. Strangely simple:
He became someone who carries every aspect of magic within himself — Light, Darkness, and Shadow.
That’s why he’s so powerful.
That’s why everyone is afraid of him.
He’s not just a mage.
He’s a Chimera.
And once that clicked, the puzzle began to take shape more quickly.
But where did the idea of the Chimera even come from?

As a child, I was obsessed with Greek mythology.
That’s where I first learned about the Chimera — a strange creature made from different beasts, with fire burning inside.
It was powerful, near-immortal, mysterious — everything I craved.
There was something unsettling and yet oddly familiar in its image.
The idea of contradiction, of conflict embedded in one’s very nature, struck a deep chord I didn’t fully understand at the time.

Then it all became clear:
If James was that Chimera — a one-of-a-kind being no one had seen for centuries — then someone had to create him.
Someone stronger.
Someone pulling the strings.
That’s how Typhon appeared — the father of the Chimera, the father of all dark creatures.
He had always been lurking in the shadows, it seemed, waiting for me to notice him.
And with him came everything else — images, horrors, and ideas that had been shapeless for far too long.

When I finished the first draft of Typhon, the second book, the structure of the whole story finally came into focus.
I could see where it was headed, how it should end.
Now I’m working on the second draft of the third and final book.
And while the road has been long, I’m no longer in a rush to finish.
What I truly want now is to walk that last stretch of the journey with my characters — and discover how they’ll make it to the end.

So how did it all begin?
Looking back, I think I was missing that sense of mystery in my own steady, predictable life — and maybe that’s why, step by step, I kept turning James into a magician, deeper and deeper into his world.
I didn’t always know what I was doing.
Often I wrote blindly, rewriting and rewriting again.
But now, when I look back, I see that none of it was random.
And maybe… that’s reason enough to keep going.

~~~

Чому саме «Хімера» — і з чого все почалося

⚠️ Спойлер-алерт: цей допис містить подробиці сюжету «Хімери» та її продовжень.

Все почалося з образу в голові. Жодної чіткої ідеї, лише картина – хлопець, що потрапив в автомобільну аварію на пустій зледенілій трасі; він бачив щось, тільки не може згадати що саме. Тоді я ще не знала, хто вони, як їх звати, і що ця сцена згодом еволюціонує в сцену смерті Джеймса Брістоула – одного з головних героїв цієї історії. Я просто записувала все, що з’являлося в уяві, не думаючи ні про сюжет, ні про логіку. Але з часом ці думки стали наполегливішими. І тоді довелося їх записувати.

З іменами теж вийшло непросто. Гадаю, тільки Мартін Лютом і Рада П’яти не зробили мені проблем з їх особистостями. З іншими ж довелося спітніти. Елінор і Джеймс прийшли до мене ще пізніше – на початку їхні імена були зовсім іншими. А от із Френсісом я провела багато часу обираючи йому обличчя і ім’я: довго не могла визначити, яким він має бути, як говорить, як мислить, все здавалося не тим. Але відчувала – він важливий. І йому треба дати місце в цій історії.

Тож, перший завершений варіант називався «Кам’яне серце». Це була маленька історія про самотнього хлопця, який шукає себе. Я не планувала продовження, не думала, що з цього щось виросте. Але коли дописала фінал, залишилося занадто багато запитань. Що з ними буде далі? І ким насправді став Джеймс?

Зрештою відповідь з’явилася. Несподівано проста: він став тим, хто вміщує в собі всі аспекти магії – Світло, Темряву й Тіні. Саме тому він такий сильний. Саме тому від нього всі тікають. Він не просто маг. Він – Хімера. Після цього пазл почав складатися швидше. Але де взялася та Хімера?

В дитинстві я дуже любила читати міфи Стародавньої Греції. І саме тоді вперше дізналася про хімеру – дивну істоту з тілом кількох звірів і вогнем всередині. Вона сильна, майже безсмертна, загадкова і це саме те що мені було потрібне. В самому її образі було щось тривожне і щось знайоме водночас. Ідея поєднання протилежностей, конфлікту в самій своїй природі, чіплялася за мене сильніше і глибше, ніж я усвідомлювала на той час.

А потім стало ясно: якщо Джеймс – та сама хімера, виняткове створіння, про яке не чули сторіччями, то хтось мав створити його. Хтось сильніший. Той, хто тягне за нитки. Так з’явився Тифон – батько Хімери, батько всіх створінь темряви. Він ніби завжди був десь у тіні, просто чекав, поки я його помічу. І разом із ним прийшло багато іншого – образів, жахів, ідей, які довго не мали форми.

Коли я завершила першу чернетку «Тифона», другої книги, структура всієї історії нарешті стала зрозумілою. Я побачила, куди вона веде, яким буде фінал. Зараз я працюю над другою чернеткою третьої – завершальної – частини. І хоча шлях був довгий, зараз мені цікаво не стільки завершити, скільки дізнатися разом із героями, як саме вони пройдуть цей останній відрізок.

Тож як все почалося? Я часто думаю, що тоді мені вкрай не вистачало тієї загадковості, тих містерій у власному сталому житті – і, мабуть, саме тому я так наполегливо, крок за кроком, перетворювала Джеймса на чарівника і поглиблювалася в його життя. Я не завжди знала, що роблю. Часто – писала навпомацки і переписувала, переписувала. Але зараз, коли оглядаюся назад, бачу: все склалося не просто так. І, мабуть, це вже непогана причина продовжувати.