It happened: a new chapter of Drakaine is finally here!

Ironically, the chapter is called “The Return” — and it also marks my own return to editing Drakaine. )) Because honestly, this chapter has given me a hard time over the past month. A lot has happened, and there was a lot that needed to be discussed after the Conclave’s decision.

But I finally got things moving, finished the chapter, and I think I’ve found my way back into the story.

This time, there are almost no major magical adventures. But sooner or later, you have to stop, tend to your wounds, and figure out what comes next.

At least one thing is clear now: there’s no turning back. Our small and extremely mismatched group has finally realized that none of them can handle this alone. They’ll have to join forces — if only to make sure everyone survives until the next chapter. ))

And on top of that, our favorite NOT-Head of the Council of Five, Martin L’Automn, is clearly up to something. Meanwhile, the Bristols finally get a chance to have an honest conversation about some family matters.

And Billy suddenly finds herself with a job she definitely wasn’t expecting. It looks like the Academy of Magical Arts is finally stepping onto the stage.

— You want me to look for the Book.
— No, — Hayes cut in. — We want you to look for its trail.

And finally, some of the people we’ve been waiting for are coming back. And perhaps this is exactly the moment when our heroes need everyone on their side.

Because good news is still in painfully short supply. Eleanor still hasn’t regained consciousness, the Conclave is hunting down every former member of the Council of Five, and all that lies ahead is the darkness Typhon and his wife are spreading in their wake.

So… where are we going next?

~~~

Це сталося: новий розділ “Дракайни” готовий!

Іронічно, що розділ має назву “Повернення” – і це водночас моє власне повернення до редагування “Дракайни” )) Бо за останній місяць цей розділ дав мені прикурити, чесне слово. Багато всього трапилося, і багато чого треба було обговорити після рішення Конклаву.

Але нарешті я зрушила з місця, добила розділ, і, здається, знову втягнулася в історію.

Цього разу майже без великих магічних пригод. Але колись треба і заліковувати рани і планувати наступні дії. 

Втім, тепер хоча б зрозуміло, що назад дороги вже немає. Наше маленьке, дуже різношерсте товариство осягнуло: поодинці тут ніхто не впорається. Доведеться об’єднуватися, хоча б для того, щоб всі дожили до наступного розділу. ))

До того ж, наш улюблений НЕ-Голова Ради П’яти – Мартін Лютом – щось замислив. В той час, коли Брістоулам нарешті випадає шанс поговорити відверто про сімейні справи. 

А ще для Біллі раптом знаходиться робота, якої вона точно не очікувала. І, схоже, Академія Магічних Мистецтв нарешті виходить на сцену.

— Ви хочете, щоб я шукала Книгу.
— Ні, — втрутився Хейз. — Ми хочемо, щоб ви шукали її слід.

 А ще, дехто з тих, на кого ми давно чекали, нарешті повертається. І, мабуть, це саме той момент, коли нашим героїм особливо потрібні всі свої.

Бо хороших новин тут поки дуже не вистачає. Елінор досі не прийшла до тями, Конклав розшукує всіх колишніх членів Ради П’яти, і попереду тільки темрява, яку сіє Тифон зі своєю дружиною.

То куди ж ми відправимося далі?

ЧИТАТИ НА БУКНЕТІ

What if there were more ways to see the world than with your eyes?

Jane Besford can barely make out faces, cannot read signs from a distance, and learned long ago that sight is not something she can fully rely on. Instead, she recognizes people by their voices, streets by their sounds, and the world around her through hundreds of different scents.

She works beside her physician father, mixes tinctures, finds ways to make bitter medicine a little easier to take, collects plants, and dreams of one day experiencing the lavender fields of Provence.

And then the life she knows falls apart.

Jane is forced to leave England and travel to the south of France, where an almost unfamiliar relative has offered her family a place to stay.

She believes she is going there simply to begin again.

Provence has other plans.

A new home. New work. People who slowly become family. A perfume factory where scent is treated almost like a science. And one man whose dark-rose fragrance Jane recognizes long before she can properly see his face.

Blossoms in the Dark is not really a story about losing sight.

It is a story about discovering how much can still be seen when you stop measuring the world only with your eyes.

About finding home far away from the place where you were born.
About a love story that does not begin with a glance.
And about a life that can bloom again after the moment when everything seems to have been lost.

Maybe that is why I love Jane so much. She never waits for someone else to rescue her story. She simply keeps moving forward — even when she can barely see the road ahead. 🌿

~~~

А що, як світ можна бачити не очима?

Джейн Бесфорд майже не розрізняє облич, не читає вивісок здалеку й давно навчилася не довіряти зору. Зате вона знає людей за голосами, вулиці — за звуками, а світ навколо неї складається із сотень ароматів.

Вона працює разом із батьком-лікарем, змішує настоянки, вигадує, як зробити гіркі ліки трохи приємнішими, збирає рослини й мріє колись побачити лавандові поля Провансу.

А потім їхнє звичне життя руйнується.

Джейн доводиться залишити Англію та вирушити до майже незнайомої родички на південь Франції.

Вона думає, що їде туди лише для того, щоб почати все спочатку.

Але Прованс приносить їй набагато більше.

Новий дім. Нову роботу. Людей, які поступово стають близькими. Парфумерну фабрику, де запахи перетворюються на справжню науку. І одного чоловіка, чий аромат темної троянди вона впізнає раніше, ніж зможе розгледіти його обличчя.

“Квіти в темряві” — це історія не стільки про втрату зору, скільки про те, скільки всього можна побачити, коли перестаєш вимірювати світ лише очима.

Про дім, який іноді знаходиться далеко від місця, де ти народився.
Про любов, що починається не з погляду.
І про життя, яке може розквітнути навіть після моменту, коли здається, що все вже втрачено.

І, мабуть, саме тому я так люблю Джейн. Вона не чекає, поки хтось врятує її історію. Вона просто продовжує йти — навіть коли дороги майже не видно. 🌿

ЧИТАТИ КНИГУ УКРАЇНСЬКОЮ

Death Has Already Parted Us

There are characters whose stories we learn right away. Their conflicts, problems, arguments, and pain are all there on the surface.

And then there are Martin and Lilith.

Their story remains outside our view for a long time. We see only fragments of it: an old resentment, a silence that has lasted far too long between two people.

Martin and Lilith have known each other for a very long time. Long enough for several human lifetimes to fit inside a single memory. But somewhere in their past lies a decision that can no longer be changed. One of them was convinced there was only one possible choice. The other had to live with the consequences of that choice.

Many years have passed, but time, as it turns out, does not always make things easier. It can dull the pain, teach us how to live beside it, and even convince us that everything has long since been left behind. And yet some feelings prove far more stubborn.

Especially when they concern someone you probably should have stopped loving a long time ago.

Sometimes we want what we can no longer get back. And sometimes we keep wanting something we feel we no longer have the right to ask for.

I really love that Martin and Lilith have a story of their own. It never quite takes center stage, but that does not make it any less important.

In the third and final part of the trilogy, Drakaine, their story will have its own resolution too. A great deal of time has passed, and yet neither of them has managed to forget the other.

Will they finally be able to make peace with each other?

We’ll see. 😏

CLICK HERE TO READ DRAKAINE (UKR)

~~~ Смерть вже розлучила нас ~~~

Є персонажі, історію яких ми дізнаємося одразу. Конфлікти, проблеми, суперечки, біль. Все на поверхні.

А є Мартін і Ліліт.

Їх історія довго залишається поза нашими очима. Ми бачимо лише окремі їхні уламки і бачимо стару образу, надто довге мовчання між двома людьми.

Мартін і Ліліт знають одне одного вже дуже давно. Настільки давно, що кілька людських життів для них могли б уміститися лише в одному спогаді. Але у їхньому минулому залишилося рішення, яке вже неможливо змінити. Один із них був переконаний, що робить єдино можливий вибір. Іншому довелося жити з наслідками цього вибору.

Минуло багато років, але час, як виявилося, не завжди робить речі простішими. Він може приглушити біль, навчити жити поруч із ним і навіть переконати нас, що все давно залишилося позаду. Проте деякі почуття виявляються значно впертішими.

Особливо тоді, коли йдеться про людину, яку, можливо, варто було б давно перестати любити. Часом ми хочемо того, чого вже не можемо повернути. А часом продовжуємо хотіти того, на що, як нам здається, більше не маємо права.

І мені дуже подобається, що історія Мартіна й Ліліт існує. Вона не опиняється в центрі уваги читача, але від цього не стає менш важливою. 

В третій і завершальній частині трилогії, Дракайні, їхня історія теж матиме свою розв’язку. Минуло багато часу, а забути одне одного вони так і не змогли.

Чи зможуть вони нарешті примиритися?

Побачимо. 

ТИСНИ ЩОБ ЧИТАТИ ДРАКАЙНУ УКРАЇНСЬКОЮ

A Little Break by the Ocean 🌊🌲

I’m back from a little vacation — tired, happy, and with way too many photos on my phone. 😄

There was the ocean, enormous old trees, long walks, tiny libraries, random cats, birds that clearly considered the beach their personal property, and lots of moments when I simply stopped and looked around.

The ocean was beautiful… and very cold. 😂 But honestly, a few days away from the usual routine were exactly what I needed.

Now it’s time to get back to writing — hopefully with a little extra inspiration packed in my suitcase. ✍️🌊

~~~

Я повернулася з невеличкої відпустки — втомлена, задоволена і з непристойною кількістю фотографій у телефоні. 😄

Були океан, величезні старі дерева, довгі прогулянки, маленькі бібліотеки, випадкові коти, птахи, які явно вважають пляж своєю приватною територією, і багато моментів, коли хотілося просто зупинитися й дивитися навколо.

Океан прекрасний… і дуже холодний. 😂 Але кілька днів далеко від звичного ритму мені точно були потрібні.

А тепер час повертатися до текстів — сподіваюся, трохи нового натхнення я таки привезла із собою. ✍️🌊

Де ще мене можна знайти онлайн?

GemellaBlog – це місце, де я ділюся великими матеріалами про письменництво, свої книжки, вигадані світи, персонажів і все те, що зазвичай залишається за лаштунками історій.

Але знайти мене можна не лише тут. На різних платформах я публікую трохи різний контент, тому зібрала всі посилання в одному дописі.

P.S. Всі картинки клікабельні.

TikTok

Короткі відео про мої книжки, персонажів, атмосферу історій, письменницькі будні та світи, які поступово оживають не лише на сторінках.

Facebook

Тут більше про моє життя, аніж про творчість, хоча й таке буває.

Instagram

Візуали до книжок, новини, творчі дописи, уривки, трохи особистого й багато письменницької атмосфери.

X

Короткі думки, спостереження, новини та оновлення, якими хочеться поділитися просто зараз.

Booknet

Тут можна читати мої книжки українською, стежити за новими розділами, залишати коментарі й підтримувати історії в процесі їх створення.

Wattpad

Ще одна сторінка з моїми історіями, де можна читати мої книжки українською і англійською, і стежити за оновленнями.

Обирайте зручний для вас майданчик — або підписуйтеся всюди, щоб точно нічого не пропустити 🙂

До зустрічі на сторінках книжок, у дописах, відео та нових вигаданих світах!

Як сценаристика змінює моє письмо

Останнім часом я дедалі частіше помічаю, як навчання в Toronto Film School впливає на мене не лише як на сценаристку, а й як на авторку книжок.

Сценаристика вчить дивитися на історію трохи інакше: бачити сцену, відчувати її ритм, прибирати зайве й думати не лише про те, що відбувається, а й про те, як це показати. Через це я стала уважніше працювати з діалогами, рухом персонажів, напругою та деталями, здатними розповісти більше за довгі пояснення.

Звісно, роман і сценарій це різні форми. У книжці можна зануритися в відчуття героя, затриматися на атмосфері, дозволити собі більше. Але сценарний досвід постійно нагадує мені: кожна сцена повинна мати мету, щось змінювати й вести історію вперед.

А ось я робила візуали до “Хімери”, “Дракайни” та інших своїх проєктів, і раптом особливо чітко зрозуміла: я справді бачу ці історії як кіно. Не просто окремі красиві картинки, а цілі сцени – з рухом, світлом, музикою, паузами й поглядами персонажів.

І тепер дедалі частіше думаю: а може, варто поступово перетворювати їх і на сценарії? Дуже можливо, що колись так і станеться 😄

Тож навчання сценаристики стало для мене не окремим напрямом, а ще одним способом краще розуміти власні історії. І, здається, книжки та кіно в моїй голові вже давно живуть зовсім поруч. 🎬📖

~~~

How Screenwriting Is Changing the Way I Write

Lately, I’ve been noticing more and more how studying at Toronto Film School influences me not only as a screenwriter, but also as a novelist.

Screenwriting teaches you to look at a story differently: to see the scene, feel its rhythm, remove anything unnecessary, and think not only about what is happening, but also about how to show it. Because of that, I’ve become more attentive to dialogue, character movement, tension, and the small details that can reveal more than lengthy explanations.

Of course, novels and screenplays are very different forms of storytelling. In a book, you can explore a character’s inner experience, linger in the atmosphere, and allow yourself more space. But screenwriting constantly reminds me that every scene should have a purpose, change something, and move the story forward.

Recently, while creating visuals for Chimera, Drakaine, and some of my other projects, I suddenly realized something very clearly: I truly see these stories as films. Not simply as a collection of beautiful images, but as complete scenes—with movement, lighting, music, pauses, and meaningful glances between the characters.

And now I keep wondering: perhaps I should gradually turn some of them into screenplays as well? It is entirely possible that one day I will. 😄

So, for me, studying screenwriting has not become a separate creative path. Instead, it has become another way to understand my own stories more deeply. And it seems that books and cinema have been living side by side in my imagination for quite some time already. 🎬📖