So I log in to Booknet and see 353 notifications waiting for me — wow. And then it hits me: when was the last time I actually wrote or even edited something? And honestly… writing this post already feels like an achievement. Because I’ve been moving for a whole month now, and I’ve written absolutely nothing. It’s always something — boxes, papers, work, life — and life never says: “Oh, you want to write? Sure, I’ll wait with all my problems.”
And yes, writers, just like everyone else, don’t manage to do everything. Something always suffers — and very often it’s the writing. And that’s okay. We’re human, not machines that print out manuscripts on demand.
Sometimes a day where I only manage to jot down a few notes for future scenes is all I can give. And if you have your own survival tips for being a writer in a world where you also have to, you know, live — share them, I’d love to steal a few 😉
And here’s a little piece of my characters from my Chimera trilogy while we all wait for me to finally finish editing the last book.
Як письменники встигають все? А ніяк 😄
Отже заходжу я на booknet, а в мене 353 сповіщення, он як! І я собі замислилася – а коли я власне востаннє щось писала чи хоча б редагувала? І виявилося, що писати цей пост то вже моя перемога, бо чесно? Я переїжджаю вже місяць і нічого не пишу. Бо то коробки, то документи, то робота, то життя, яке ніколи ніхто не скаже: “О, ти хочеш писати? Давай, я почекаю зі своїми питаннями.”
І так, письменники, як і всі інші люди, не встигають зробити все-все. Щось завжди страждає, і часто саме письмо. І це нормально. Ми живі люди, а не машини з видачі рукописів.
Інколи день, коли вдалося написати тільки кілька нотаток для майбутніх сцен – це все, що є. І якщо маєте свої секрети виживання письменника у світі, де треба ще й жити, а не тільки вільно писати цілий день – діліться, я буду рада піддивитися 😉.
А це ось вам трохи моїх персонажів з моєї трилогії Хімера поки ми всі в очікування коли ж я доредагую останню частину
I finally did it — I wrote a letter to J.K. Rowling, my favorite author and lifelong role model. I actually started writing it last year, but so many difficult things happened that I just couldn’t finish it at the time. There was no strength left for dreams.
But now, I’ve completed it. On July 17, I sent it. I told her about myself and how her books changed my life. I even got a tracking number at the post office so I can follow the letter’s journey — where it is, when it might arrive.
Right now, the letter is probably flying across the ocean… or maybe sailing. Who knows?
These little dreams — like writing a letter to someone who once lit up your childhood — they help you move forward when your energy is low. And sometimes, that’s all we need.
~~~
Нарешті я це зробила — написала листа Джоан Роулінг, моїй улюбленій письменниці та людині, яка завжди була для мене взірцем.
Я почала писати цей лист ще минулого року, але тоді сталося стільки поганого, що на лист не лишилося ані сил, ані надії. Було не до мрій.
Але ось я його завершила. І 17 липня — відправила. Я розповіла про себе і про те, як її творчість змінила моє життя. Навіть замовила трекер на пошті, щоб бачити, коли лист дійде до адресата.
Зараз мій лист, мабуть, десь пливе… або летить. Хтозна.
Такі маленькі мрії — як от написати комусь, хто колись подарував тобі світло в темні часи — дають сили йти далі, коли здається, що їх більше немає. Іноді цього достатньо.
⚠️ Spoiler alert: This post contains plot details from Chimera and its sequels.
It all started with an image in my head. No clear idea, just a scene — a boy in a car crash on an empty, icy road. He saw something… he just can’t remember what. Back then, I didn’t know who they were, what their names were, or that this moment would eventually evolve into the scene of James Bristol’s death — one of the central characters in this story. I was just writing down whatever came into my mind, without thinking about plot or logic. But over time, these thoughts became more persistent. And so I had to keep writing them down.
Naming the characters wasn’t easy either. I think only Martin L’Automne and the Council of Five gave me no trouble with their personalities. The rest? They made me sweat. Eleanor and James came to me much later — they had completely different names at the beginning. But Francis was the hardest. I spent a lot of time shaping his face, choosing his name, figuring out how he thinks, how he speaks — and nothing ever felt quite right. Still, I knew he mattered. I had to find a place for him in the story.
The first completed version was called Stone Heart. It was a small story about a lonely boy searching for himself. I wasn’t planning on a sequel, didn’t expect it to grow into anything bigger. But when I wrote the final lines, I realized there were too many unanswered questions. What happens to them next? And who has James truly become?
Eventually, the answer came. Strangely simple: He became someone who carries every aspect of magic within himself — Light, Darkness, and Shadow. That’s why he’s so powerful. That’s why everyone is afraid of him. He’s not just a mage. He’s a Chimera. And once that clicked, the puzzle began to take shape more quickly. But where did the idea of the Chimera even come from?
As a child, I was obsessed with Greek mythology. That’s where I first learned about the Chimera — a strange creature made from different beasts, with fire burning inside. It was powerful, near-immortal, mysterious — everything I craved. There was something unsettling and yet oddly familiar in its image. The idea of contradiction, of conflict embedded in one’s very nature, struck a deep chord I didn’t fully understand at the time.
Then it all became clear: If James was that Chimera — a one-of-a-kind being no one had seen for centuries — then someone had to create him. Someone stronger. Someone pulling the strings. That’s how Typhon appeared — the father of the Chimera, the father of all dark creatures. He had always been lurking in the shadows, it seemed, waiting for me to notice him. And with him came everything else — images, horrors, and ideas that had been shapeless for far too long.
When I finished the first draft of Typhon, the second book, the structure of the whole story finally came into focus. I could see where it was headed, how it should end. Now I’m working on the second draft of the third and final book. And while the road has been long, I’m no longer in a rush to finish. What I truly want now is to walk that last stretch of the journey with my characters — and discover how they’ll make it to the end.
So how did it all begin? Looking back, I think I was missing that sense of mystery in my own steady, predictable life — and maybe that’s why, step by step, I kept turning James into a magician, deeper and deeper into his world. I didn’t always know what I was doing. Often I wrote blindly, rewriting and rewriting again. But now, when I look back, I see that none of it was random. And maybe… that’s reason enough to keep going.
~~~
Чому саме «Хімера» — і з чого все почалося
⚠️ Спойлер-алерт: цей допис містить подробиці сюжету «Хімери» та її продовжень.
Все почалося з образу в голові. Жодної чіткої ідеї, лише картина – хлопець, що потрапив в автомобільну аварію на пустій зледенілій трасі; він бачив щось, тільки не може згадати що саме. Тоді я ще не знала, хто вони, як їх звати, і що ця сцена згодом еволюціонує в сцену смерті Джеймса Брістоула – одного з головних героїв цієї історії. Я просто записувала все, що з’являлося в уяві, не думаючи ні про сюжет, ні про логіку. Але з часом ці думки стали наполегливішими. І тоді довелося їх записувати.
З іменами теж вийшло непросто. Гадаю, тільки Мартін Лютом і Рада П’яти не зробили мені проблем з їх особистостями. З іншими ж довелося спітніти. Елінор і Джеймс прийшли до мене ще пізніше – на початку їхні імена були зовсім іншими. А от із Френсісом я провела багато часу обираючи йому обличчя і ім’я: довго не могла визначити, яким він має бути, як говорить, як мислить, все здавалося не тим. Але відчувала – він важливий. І йому треба дати місце в цій історії.
Тож, перший завершений варіант називався «Кам’яне серце». Це була маленька історія про самотнього хлопця, який шукає себе. Я не планувала продовження, не думала, що з цього щось виросте. Але коли дописала фінал, залишилося занадто багато запитань. Що з ними буде далі? І ким насправді став Джеймс?
Зрештою відповідь з’явилася. Несподівано проста: він став тим, хто вміщує в собі всі аспекти магії – Світло, Темряву й Тіні. Саме тому він такий сильний. Саме тому від нього всі тікають. Він не просто маг. Він – Хімера. Після цього пазл почав складатися швидше. Але де взялася та Хімера?
В дитинстві я дуже любила читати міфи Стародавньої Греції. І саме тоді вперше дізналася про хімеру – дивну істоту з тілом кількох звірів і вогнем всередині. Вона сильна, майже безсмертна, загадкова і це саме те що мені було потрібне. В самому її образі було щось тривожне і щось знайоме водночас. Ідея поєднання протилежностей, конфлікту в самій своїй природі, чіплялася за мене сильніше і глибше, ніж я усвідомлювала на той час.
А потім стало ясно: якщо Джеймс – та сама хімера, виняткове створіння, про яке не чули сторіччями, то хтось мав створити його. Хтось сильніший. Той, хто тягне за нитки. Так з’явився Тифон – батько Хімери, батько всіх створінь темряви. Він ніби завжди був десь у тіні, просто чекав, поки я його помічу. І разом із ним прийшло багато іншого – образів, жахів, ідей, які довго не мали форми.
Коли я завершила першу чернетку «Тифона», другої книги, структура всієї історії нарешті стала зрозумілою. Я побачила, куди вона веде, яким буде фінал. Зараз я працюю над другою чернеткою третьої – завершальної – частини. І хоча шлях був довгий, зараз мені цікаво не стільки завершити, скільки дізнатися разом із героями, як саме вони пройдуть цей останній відрізок.
Тож як все почалося? Я часто думаю, що тоді мені вкрай не вистачало тієї загадковості, тих містерій у власному сталому житті – і, мабуть, саме тому я так наполегливо, крок за кроком, перетворювала Джеймса на чарівника і поглиблювалася в його життя. Я не завжди знала, що роблю. Часто – писала навпомацки і переписувала, переписувала. Але зараз, коли оглядаюся назад, бачу: все склалося не просто так. І, мабуть, це вже непогана причина продовжувати.
February is coming to its end, and so is the winter. I am looking forward to face this Spring as a new start, fresh and full of opportunities.
Though, the real life becomes more complicated and challenges me almost everyday, the writing is still my place to escape when I need it the most.
Hence, the thought came to my mind – what if writing is a sort of a therapy? Slow, yes, even exhausting sometimes. But a therapy still. Otherwise, why would therapists ask people to diarize?
Exactly.
This winter end also made me to leave my shell:
I quitted month ago, and felt free.
I also applied to Toronto Film School program for writers – hopefully, it will bring me some nice experience.
I gave another chance to audiobooks – I am more a visualizer than audio- so…let’s see how Mr. J. R. R. Tolkien will deal with it.
P.S. The editing of the “Ice Beast Tale” continues, there is still half a book left. And proofreading, of course.
~~~~~~~~
Лютий добігає кінця, зима теж. Я з нетерпінням чекаю цієї весни як нового початку, свіжого та повного можливостей.
Незважаючи на те, що реальне життя стає складнішим і кидає мені виклик майже щодня, письменницька робота все одно залишається моїм спасінням, місцем, куди я можу втекти, коли мені це найбільше потрібно.
Тому мені спала на думку думка – а якщо письменництво – це свого роду терапія? Повільна, так, іноді навіть виснажлива. Але терапія все ж. Інакше навіщо б терапевтам просити людей вести щоденник?
Отож.
Цей кінець зими також змусив мене покинути свою оболонку:
Я звільнилася місяць тому і відчуваю себе вільною.
Я також подала заявку на програму кіношколи Торонто для сценаристів – сподіваюся, вона дасть мені потрібний досвід.
І я дала ще один шанс аудіокнигам – я більше візуал, ніж аудіал, тож… подивимося, як із цим впорається пан Дж. Р. Р. Толкін.
П.С. Редагування “Сказанки” триває, залишилося ще пів книги. І вичитка, звичайно.
Gemella 