Creativity is where stories begin. This category brings together my writing projects, character development, worldbuilding, artwork, inspiration, and the countless small moments that transform an idea into a finished book.
The Conclave has made its decision — and now everyone will have to face the consequences.
The old rules no longer offer protection, nowhere feels truly safe, and there is almost no time left to think.
Staying together is dangerous. Splitting up may be even worse. Especially now that they are being hunted by those who were on their side only yesterday.
And what do you do when every decision comes with a guaranteed risk?
Напередодні виходу оповідання “Солов’ї Лавелену”, який, до речі, заплановано на 1 серпня, пропоную трохи більше дізнатися про дітей Еви. І насамперед, про Едасу, і пригадати одного з тих, із ким ми вже зустрічалися у “Сказанці про Крижаного Звіра”.
Е’тіля Імеа. Або просто Гема, як Е’тіль сам просив себе називати.
У самій “Сказанці” ми бачимо лише невелику частину його життя. Проте за Гемом стоїть давній і могутній рід, численні брати й сестри, віддалені землі, родові обов’язки та історія, що простягається далеко за межі однієї розповіді.
Рід Імеа, як і всі інші роди гілки Едасу, веде своє походження від Арона – другого сина Еви й Ірна, хранителя Східних Гір. За переказами, саме він взяв собі за дружину темношкіру чорнооку мисливицю з гірських племен Найрі. Від цього союзу й пішов народ Eidasu.
Кажуть, Едасу успадкували від своїх пращурів витривалість, гострий зір, уміння жити серед скель і темних лісів, а ще, здатність перекидатися на тварин. Можливо, саме тому в них завжди було щось від дикої природи: щось вільне, небезпечне й трохи відсторонене від решти світу.
Голова роду Імеа
Нинішній глава роду Імеа: Ейрн Лірхельм Оллавур Імеа, Вищий Алар і Владика над дванадцятьма Алами. Понад усе він прагне повернути Едасу колишню славу й довести, що саме вони є наймогутнішою з гілок дітей Еви.
Своїх дітей Лірхельм виховував не лише як спадкоємців. Кожен із них мав стати частиною його великого задуму. Одні охороняли кордони, інші керували віддаленими землями, навчалися у давніх чарівників або жили серед інших народів. Лірхельм розставив синів і дочок по всьому континенту так, щоб скрізь мати власні очі, вуха й руки.
Не дивно, що близькість у цій великій родині часто поступалася місцем обов’язку. Діти Лірхельма знали, ким повинні стати для роду, значно раніше, ніж устигали зрозуміти, ким хочуть бути самі.
Воїни-ворони
Особливе місце серед слуг Вищого Алара посідали альви – воїни-перевертні Едасу.
Вони могли перекидатися на воронів, долати величезні відстані зграєю, непомітно стежити за супротивниками й з’являтися там, де на них найменше чекали. Закуті в темне залізо, в однакових масках і панцирах, альви виконували накази Лірхельма, проводили розвідку та оберігали інтереси Едасу за межами їхніх земель.
Саме до них належав Гем.
До нього шпигуном Алара був його молодший брат Ейм. Після загибелі Ейма це місце і посів Е’тіль.
І тут, мені здається, особливо добре видно ставлення Лірхельма до власних дітей: смерть одного сина не зупинила його задумів. Звільнене місце просто мав зайняти інший. Добре, що синів в нього вистачає…
Для роду це було продовженням служби. Для Е’тіля – втратою брата і новим обов’язком, від якого він не міг відмовитися.
Увага: далі будуть спойлери до “Сказанки про Крижаного Звіра”.
На початку своєї історії Гем багато в чому поділяє переконання батька. Він вірить у велич Едасу, у право сильнішого керувати слабшими й у те, що деякі народи нібито самою долею призначені коритися.
Але ще навіть не називаючи Волошиних своїми друзями, Гем рятує їх, допомагає вибратися з Другецю, знаходить загублену зброю і ділиться власною кров’ю з Родосвітом, аби той вижив. Він продовжує стежити за братами й виконує накази батька, але водночас раз у раз порушує їх заради тих, кого мав лише використати.
Його вражають стосунки Бестужа й Родосвіта. Вони сваряться, сердяться, завдають одне одному болю, але в найважчі миті знову обирають одне одного. Родосвіт захищає молодшого брата не тому, що так наказує володар або вимагає рід. І Бестуж іде за ним не лише через страх чи залежність. Ні, спочатку вони саме так і роблять) Але життя їх мирить одне з одним. І в решті решт, їх пов’язує те, чого Гем майже не знав у власній численній родині: братня відданість, яка не потребує користі.
Я гадаю, щось подібне колись пов’язувало його з Еймом, наймолодшим із братів Імеа. Гем згадує, що в дитинстві радів уже самому факту, що після нього народився ще хтось і він не залишився наймолодшим. Після загибелі Ейма зник останній, поруч із ким Е’тіль міг почуватися не шпигуном, альвом або сином Вищого Алара, а просто братом.
Саме тому його дитяче прізвисько набуває зовсім іншого значення.
– Мене звати Е’тіль. Е’тіль, не Гем. Я тоді назвався вам прізвиськом, яким мене кликали в дитинстві, – глухо відповідав він й я закляк.
Гемом його називали в ті часи, коли його ще неможливо було втримати вдома: він постійно тікав, мандрував і прагнув побачити світ за межами батькових володінь. Згодом це ім’я повернулося до нього разом із воїнами-воронами, і невипадково саме ним він назвався Волошиним.
Та справжній вибір Гем робить пізніше. Коли Бестуж опиняється у в’язниці лорда Лірхельма, Гем уже не намагається переконати того в правоті Едасу. Він сам стає бранцем власного батька. А коли з’являється можливість утекти, Гем повертається по Родосвіта, виносить його з казні й допомагає братам залишити Ашпіль.
Навіть тоді, коли місто вже поглинає море, він не кидає пораненого Родосвіта. А зустрівшись із Ніамом, виходить уперед і захищає собою Бестужа.
Гем уперше відкрито заперечує усьому, чого його навчав батько. Він відмовляється визнавати вигадане право Едасу на владу над Континентом і називає прагнення до завоювання тим, чим воно насправді стало: чужою брехнею, що живила гордість Лірхельма.
У “Сказанці” він майже не отримав часу пожити відповідно до власного вибору. Але встиг довести його вчинками.
Е’тіль Імеа загинув як син одного з наймогутніших родів Едасу.
А Гем – як той, ким вирішив стати сам.
Мабуть, саме тому мені й досі трохи прикро з ним розставатися.
Але історія Едасу на цьому не завершується. Далі ми ще поговоримо про Ораолів і Саїнна, а вже 1 серпня повернемося до останнього дня однієї з трьох гілок дітей Еви, – в оповіданні “Солов’ї Лавелену”.
~~~
Eidasu
Ahead of the release of “The Nightingales of Lavelen,” which, by the way, is scheduled for August 1, I would like to tell you a little more about the Children of Ewa. First of all, about the Eidasu—and to revisit someone we have already met in “The Tale of the Ice Beast.”
E’til Imea. Or simply Gem, as E’til himself asked to be called.
In The Tale, we see only a small part of his life. Yet behind Gem stands an ancient and powerful house, numerous brothers and sisters, distant lands, family duties, and a history that stretches far beyond the boundaries of a single story.
House Imea, like every other house belonging to the Edasu branch, traces its ancestry back to Aron, the second son of Eva and Irn and the guardian of the Eastern Mountains. According to legend, he took as his wife Nairi, a dark-skinned, black-eyed huntress from one of the mountain tribes. From their union came the people known as the Eidasu.
The Eidasu are said to have inherited their ancestors’ endurance, keen eyesight, ability to survive among cliffs and dark forests, and the gift of transforming into animals. Perhaps that is why there has always been something of the wild in them: something free, dangerous, and slightly removed from the rest of the world.
Head of House Imea
The current head of House Imea is Eirn Lirhelm Ollavur Imea, High Alar and Lord of the Twelve Als. More than anything, he wishes to restore the former glory of the Edasu and prove that they are the mightiest of all the branches descended from the Children of Ewa.
Lirhelm did not raise his children merely as heirs. Each of them was meant to become part of his greater design.
Some guarded the borders. Others governed distant lands, studied under ancient mages, or lived among other peoples. Lirkhelm scattered his sons and daughters across the continent so that he would always have his own eyes, ears, and hands wherever he needed them.
It is hardly surprising that, within such a large family, affection often gave way to duty. Lirhelm’s children learned what they were expected to become for the sake of their house long before they had the chance to understand who they wished to become for themselves.
The Crow Warriors
The Alvi—Eidasu warrior-shapeshifters—held a special place among the servants of the High Alar.
They could transform into crows, cross enormous distances as a flock, observe their enemies without being noticed, and appear where they were least expected. Clad in dark iron, wearing identical masks and armour, the Alvi carried out Lirhelm’s orders, gathered intelligence, and protected Eidasu interests far beyond their own lands.
Gem was one of them.
Before him, the Alar’s spy had been his younger brother, Eim. After Eim’s death, E’til took his place.
And this, I think, reveals Lirhelm’s attitude toward his own children particularly well: the death of one son did not halt his plans. The newly vacant position simply had to be filled by another.
Good thing he had sons to spare…
For the house, it was merely a continuation of service. For E’til, it was the loss of a brother—and a new duty he had no power to refuse.
Spoiler warning: the following contains spoilers for “The Tale of the Ice Beast”
At the beginning of his story, Gem shares many of his father’s beliefs. He believes in the greatness of the Eidasu, in the right of the strong to rule the weak, and in the idea that some peoples are supposedly destined by fate itself to submit.
Yet even before he is ready to call the Voloshyn brothers his friends, Hem saves them. He helps them escape from Drugets, recovers their lost weapons, and shares his own blood with Rodosvit so that he might survive.
He continues to watch the brothers and carry out his father’s orders, but at the same time, he repeatedly breaks those orders for the sake of the very people he was only meant to use.
The relationship between Bestuzh and Rodosvit fascinates him. They quarrel, grow angry, hurt one another, yet in the moments that matter most, they continue to choose each other.
Rodosvit protects his younger brother not because a ruler commands it or because their family demands it. And Bestuzh does not follow him merely out of fear or dependence.
Well, at first, that is exactly what they do.
But life gradually reconciles them. In the end, they are bound by something Hem has barely known within his own vast family: brotherly devotion that asks for nothing in return.
I imagine that something similar once existed between him and Eim, the youngest of the Imea brothers. Hem remembers that, as a child, he was happy simply because someone had been born after him and he was no longer the youngest.
After Eim’s death, E’til lost the last person beside whom he might have felt not like a spy, an Alvi, or the son of the High Alar—but simply like a brother.
That is why his childhood nickname takes on an entirely different meaning.
“My name is E’til. E’til, not Gem. Back then, I gave you the nickname they used to call me when I was a child,” he replied dully, and I froze.
“And what does that nickname mean?”
“To put it mildly—a homeless one. A wanderer. A vagabond.”
He had been called Gem in the days when no one could keep him at home: he was always running away, wandering, and longing to see the world beyond his father’s lands.
Later, that name returned to him alongside the Raven Warriors—and it was no coincidence that this was the name he gave the Voloshyn brothers.
But Gem makes his true choice much later.
When Bestuzh is imprisoned by Lord Lirhelm, Gem no longer tries to persuade him that the Edasu are right. He becomes a prisoner of his own father. And when an opportunity to escape finally appears, Hem goes back for Rodosvit, carries him out of the dungeon, and helps the brothers flee Ashpil.
Even as the sea begins to swallow the city, he refuses to abandon the wounded Rodosvit. And when they face Niam, Hem steps forward and shields Bestuzh with his own body.
For the first time, Gem openly rejects everything his father taught him. He refuses to recognise the Eidasu’s supposed right to rule the Continent and calls their desire for conquest what it has truly become: another lie feeding Lirhelm’s pride.
In “The Tale of the Ice Beast,” Gem is given almost no time to live according to his own choices.
But he has enough time to prove them through his actions.
E’til Imea died as the son of one of the most powerful houses of the Edasu.
Hem died as the person he had chosen to become.
Perhaps that is why I am still a little sad that I had to say goodbye to him.
But the story of the Edasu does not end here. Next, we will speak about the Oraolё and the Sainna—and on August 1, we will return to the final day of one of the three branches of Ewa’s children in “The Nightingales of Lavelen.”
Разом із цим постійно повертаюся до попередніх книг циклу, щось перечитую, звіряю дрібні деталі, іноді просто згадую, з чого все починалося. 😊
І ось днями, переглядаючи свої старі нотатки до “Тифона“, натрапила на невеличкий додаток, який колись написала, але зрештою так і не включила до книги.
Якщо ви читали Тифона, то, мабуть, пам’ятаєте, що Елінор залишила Джеймсові список своїх улюблених книжок. Саме його він пізніше починає читати протягом історії.
А сьогодні мені здалося, що він заслуговує на те, щоб його побачили. Тож хочу поділитися ним з вами:
Для Джеймса
Пообіцяй мені одну річ.
Коли стане важко – відкрий будь-яку з них.
– Е.
“Перевтілення”, Франц Кафка
Почни з неї. Думаю, ти зрозумієш Грегора краще, ніж тобі хотілося б.
“Грозовий перевал”, Емілі Бронте
Не повторюй їхніх помилок.
“Фундація”, Айзек Азімов
Люблю людей, які думають.
“Автостопом по галактиці”, Дуглас Адамс
Якщо стане зовсім погано, відкрий її.
“Сто років самотності”, Ґабріель Гарсія Маркес
Не дивуйся, якщо в якийсь момент забудеш, що це вигадка.
“Сторонній”, Альбер Камю
Не впевнена, що вона тобі сподобається. Але прочитай.
“Кохана”, Тоні Моррісон
Найважче відпустити тих, хто ніколи не просив, щоб їх відпускали.
“Ніч”, Елі Візель
Про неї потім поговоримо.
“Жінка в пісках”, Кобо Абе
Вона навчила мене не звикати до власної клітки.
“Маленький принц”, Антуан де Сент-Екзюпері
Її варто перечитувати.
“Оповідання”, Ширлі Джексон
Почни з “Лотереї”.
“Історія твого життя”, Тед Чан
Потім скажеш, що думаєш.
“Орландо”, Вірджинія Вулф
Щоб замислитися, що саме робить нас нами.
P.S. 42
P.P.S. Якщо не зрозумієш, до чого тут 42, значить, ти ще не дочитав Адамса.
Lately, I’ve been getting more and more questions about the sequel to The Ice Beast Tale.
First of all, thank you so much. ❤️ There is nothing more rewarding for an author than knowing readers are waiting for the continuation of a story.
Unfortunately, I was very ill throughout the winter, so I barely wrote anything. Work on the sequel almost came to a standstill.
But now I’m back on the Continent, in Sklavyna, and in the world of Ewayeen.
And I can assure you—the story hasn’t been abandoned. Quite the opposite. It has grown far beyond what I originally imagined. The more I work on it, the more I realize that this world deserves much more than just one more novel. So… consider yourselves warned. 😊
However, I’ve decided to take a slightly different approach.
While I’m working on the second book, The Last Ones, I’d like to share a little about how it will be structured. Instead of traditional chapters, the novel will be told through a series of interconnected stories. Each one will introduce different characters, different corners of the world, and different events that will eventually come together to form one larger narrative.
I’ve always admired the way Andrzej Sapkowski approached storytelling in The Witcher, and I feel this format is a perfect fit for my own world.
The Last Ones is a direct sequel to The Ice Beast Tale. The story continues on the Continent, but this time the world becomes much larger. We’ll travel far beyond the journey of the Voloshyn brothers, exploring new lands and meeting new people, because the war has only just begun.
We’ll follow entirely new protagonists, each with their own story, their own path, and their own trials.
At the heart of the novel are two young men who, for now, don’t even know the other exists. Their destinies are remarkably alike, yet completely different. One is searching for answers about himself, while the other is simply trying to survive and protect the people he loves.
As the war spreads across the Continent, both will face devastating losses—but they’ll also find unexpected allies and be forced to make impossible choices. Though they walk different paths, they share the same goal: to find a way to end the war and give the Continent a chance at peace.
They don’t know it yet, but their paths are destined to cross. And when they do, it will only be the beginning.
Of course, this doesn’t mean we’re saying goodbye to the heroes of The Ice Beast Tale. We’ll meet them again, see how the war has changed them, and continue following their stories alongside those of the new characters.
While you’re waiting for the sequel, I’d like to announce a short prequel that will introduce you to another piece of Ewayeen’s history.
І насамперед хочу сказати величезне дякую. ❤️ Для автора немає нічого приємнішого, ніж знати, що на його історію чекають.
На жаль, цієї зими я дуже багато хворіла, тому майже не писала. Робота над продовженням практично зупинилася. Але тепер я повернулася до Континенту, Склавіни і світу Еваїїн.
І можу вас запевнити: історія не покинута. Навпаки, вона дуже виросла. Чим більше я працюю над продовженням, тим більше розумію, що одного роману цьому світу вже замало. Тому, начувайтеся))
Але я трохи зміню підхід. Поки я працюю над другою книгою, що носить назву “Останні”, хочу трохи розповісти, як вона буде побудована. Книга складатиметься з невеликих оповідей – розділів. Вони будуть про різних героїв, різні куточки цього світу й події, які зрештою складуться в одну велику історію.
Мені завжди дуже подобалося, як це зробив Сапковський у “Відьмакові”, і, мені здається, він пасуватиме і в моїй історії.
Це буде пряме продовження “Сказанки про Крижаного Звіра”. Події розгортаються далі на Континенті, але тепер світ стане значно більшим, ми вийдемо за межі подорожі братів Волошиних і мандруватимемо новими місцями, бо война тільки почалася.
Ми приєднаємося до нових героїв. І в кожного буде власна історія, власний шлях і власні випробування.
В самому центрі оповіді опиняться двоє героїв, які поки що навіть не підозрюють про існування один одного. Їхні долі дивовижно схожі й водночас зовсім різні. Один шукає відповіді про себе, інший – намагається вижити й захистити тих, хто йому дорогий. Попереду на них чекають війна, що і далі розповсюджується Континентом, і втрати. Але також з’являться і нові союзники й перед ними постане дуже непростий вибір. І хоча кожен із них іде власною дорогою, обидва мають одну мету: знайти спосіб зупинити війну й повернути Континенту шанс на мир.
Вони ще не знають, що зрештою їхні дороги неодмінно перетнуться. І що це тільки початок.
А поки ви чекаєте на продовження, хочу анонсувати невеличку передісторію, яка допоможе трохи краще зрозуміти світ Еваїїн.
Now that another chapter of Drakaine has been published, I thought it would be fun to talk a little about the Council of Five and how it came to exist in the first place. 😊
It all started with something much simpler: the original Magical Council.
Centuries ago, a group of wizards created it with a rather noble goal in mind: to prevent wars between magical races and to stop anyone from revealing the existence of the magical world to ordinary humans. In other words, to make sure nobody suddenly decided to fight with the Inquisition.
At first, everything was pretty straightforward. Wizards told everyone else what they could and couldn’t do. Simple.
But over time, the Council evolved into a huge international organization with its own rules, laws, internal politics, and endless power struggles.
That’s the form it carried into the modern era. And here’s the funny part: for centuries, absolutely nothing changed. Nothing at all.
And it probably would have stayed that way if not for one wizard.
Terence Barton, the former Head of the Council in the United States.
Barton understood that the magical world had long since stopped belonging exclusively to wizards. He gradually began bringing other races into the Council and eventually managed to pass a law allowing new members to join its ranks.
That’s how druids, gargoyles, liches, night werewolves, and different branches of magic, including dark mages and necromancers, became part of the system.
At the time, this was unheard of. It sparked endless debates, but surprisingly… it worked. People slowly began to trust the Council more.
The new structure was built around three major factions: Light, Shadow, and Darkness. The idea was simple: no single side should ever hold absolute power.
Each regional Council has an Upper (Inner) Circle consisting of six members (two representatives from each faction: one senior and one junior Keeper) plus a Head whose vote often becomes the deciding one.
Above them stands the Conclave – a gathering of all senior Guardians and Heads of every regional division. This is where major issues are discussed before being put to a global vote.
There are currently five divisions: North America, South America, Nepal, East Asia, and Australia & Oceania. There used to be a European division as well, but it no longer exists.
Every active Council member also carries a seal that represents both their membership and their origin.
Wizards and druids share a tree symbol, although with a small difference: wizards have stars in the tree’s crown, while druids have flowers. Night werewolves and vampires both carry moon symbols. Night werewolves bear a full moon, while vampires wear a crescent moon. Liches carry a skull. Gargoyles carry a lightning bolt.
And then there are those who don’t really fit into a single category, like Francis, James, or Leroy. In those cases, they receive the Council’s universal symbol: a five-leaf emblem.
I’ve always liked this system because it both unites everyone and constantly reminds them of how different they truly are.
Sounds pretty good overall, doesn’t it?
Well… there’s one small problem. The Council loves talking about balance, protection, and safety.
But in practice, it often does the exact opposite. It hates chaos, yet repeatedly creates it. It dislikes extremes, yet constantly falls into them.
That’s exactly what happened with the day werewolves. After their uprising, Barton himself was accused of conspiring with them, removed from power, and his entire project of expanding opportunities for other races was essentially frozen.
The same thing happened to the vampires many years ago. After several murders in Italy, the Council chose a mass execution of twenty vampires instead of conducting a proper investigation.
That decision had consequences. The very next night, vampire clans burned the European division to the ground. It has never been rebuilt since.
And that’s probably why the Council of Five has never been entirely good or entirely bad in my eyes. They genuinely believe they are saving the magical world.
They just happen to create even more problems along the way.
We’ll see whether they finally manage to break that cycle this time. 😊
~~~
Що ж. Раз черговий розділ Дракайни вже опубліковано, можна трохи поговорити про Раду П’яти і про те, як вона взагалі з’явилася. 😊
Насправді все починалося зі звичайної Магічної Ради.
Колись її створили чарівники з доволі благородною метою: не допустити війни між магічними расами й не дати комусь надто активно демонструвати людям існування магічного світу. Іншими словами, щоб ніхто раптом не вирішив показати інквізиції, де раки зимують.))
Спочатку все було досить просто. Маги казали всім іншим що робити, а що ні. Просто і зрозуміло. Але з часом Рада перетворилася на величезну міжнародну структуру зі своїми правилами, законами, внутрішньою політикою й боротьбою за вплив. Такою махиною вона війшла в сучасність. А в ній, уявіть, сторіччями нічого не мінялося. Зовсім. І ще довго не змінилося б, якби не один чарівник.
Теренс Бартон. Колишній Голова Ради П’яти у США.
Бартон чудово розумів, що магічний світ давно перестав бути для одних лише магів. Тому він почав поступово залучати до Ради представників інших рас. І зумів протягти закон про прийняття до Ради нових членів. Так у її лавах з’явилися друїди, горгули, личі, нічні перевертні, а також маги різних напрямків, включно з темними магами та некромантами.
Це було нечувано для того часу, викликало багато…сперечань, але спрацювало. І до Ради стали відноситися з більшою довірою. А нову структуру Рад побудували таким чином:
Всі поділяються на три великі фракції: Світло, Тінь і Темряву. Ідея проста: жодна зі сторін не повинна отримати абсолютну владу. Тому кількість представників збалансована в межах однієї Ради.
Кожна Рада має Верхнє коло: шість членів Ради (по двоє від кожної фракції – старший та молодший Хранителі) та Голова, чий голос часто стає вирішальним.
Над ними стоїть Конклав – велике зібрання старших Хранителів і Голів всіх світових відділень. Саме там вирішують, які питання варто виносити на загальне голосування.
Відділень всього п’ять: Північна Америка, Південна Америка, Непал, Східна Азія, Австралія та Океанія. Існувало ще Європейське відділення, але його було ліквідовано.
Всі дійсні члени Ради мають власні печатки. Вони одночасно позначають і приналежність до Ради, і походження її власника.
Щодо печаток. У магів і друїдів символом є дерево. Щоправда, вони трохи відрізняються: у магів у кроні дерева розташовані зірки, а у друїдів – квіти. У нічних перевертнів і вампірів символом став місяць. Але теж не однаковий. У нічних перевертнів – повний, а у вампірів – молодий. Личі носять печатку у вигляді черепа, а горгули – блискавки. А є й ті, кого складно віднести до якоїсь однієї категорії. Наприклад, Френсіс, або Джеймс чи Лерой. У таких випадках використовують універсальний символ Ради: п’ятилисник. Мені завжди подобалося, що ця система водночас і об’єднує всіх, і постійно нагадує, наскільки різними вони насправді є.
Звучить в цілому непогано, правда?
От тільки є один нюанс. Рада любить говорити про баланс, захист і безпеку. Але дуже часто на практиці робить зовсім протилежне. Вона не терпить хаосу, але сама його породжує. Не любить крайнощів, але регулярно до них вдається.
Саме так сталося і з денними перевертнями. Після їхнього повстання самого Бартона звинуватили у змові з ними, усунули з посади, а його проєкт із розширення прав інших рас фактично заморозили.
Так само сталося і з вампірами багато років тому.
Після кількох вбивств в Італії Рада замість повноцінного розслідування просто проголосувала за масову страту двадцяти вампірів. І це рішення мало свої наслідки. Наступної ж ночі вампірські клани спалили Європейське відділення дотла. Відтоді його так і не наважилися відродити.
І, мабуть, саме тому Рада П’яти ніколи не була для мене однозначно хорошою чи поганою. Вони щиро вірять, що рятують магічний світ. Просто дуже часто дорогою до цієї мети ухвалюють рішення, які створюють ще більше проблем.
Подивимося, чи вийде в них розірвати це замкнене коло цього разу.
Gemella 